Originally posted by katoga at Куда едет ваш поезд?

Just remember... Просто помнить...




 Сегодня  в почту мне пришло это письмо. Я продожаю  цепочку памяти. Здесь его увидят больше людей.

Посмотрите на эту женщину - запомните её навсегда!
Мир не стал безнравственным только сейчас - он всегда был таким...
Награду не ...
Оригинал записи целиком в дневнике СМарти

 Есть такая фраза заветная, с помощью которой можно проверить грамотность человека. Жуткий тест - писать под диктовочку такую фразу. Многие задумывались надолго после результатов теста. 24 ошибки - не предел. Если 8 - ты практически абсолютно владеешь грамматикой. 

"На дощатой террасе, близ коноплянника, небезызвестная вдова Агриппина Саввишна потчевала коллежского асессора Аполлона Филипповича ветчиной, винегретом и чаем с можжевеловым вареньем под аккомпанемент виолончели и аккордеона."

п.с. эту фразу можно услышать в фильме "закрытые пространства", когда главная героиня упускает возможность освободиться из злополучной квартиры

Originally posted by kotyhoroshko at Pencil-Art - коли олівець може стати витвором мистецтва

де ж та триклята межа між наполегливістю/назойливістю/набриданням і турботою/переживанням/піклуванням про людину?
що робити з тим, що тобі справді непофіг на чуже життя і чужу долю (чи це, блін, так малоймовірно?), ати просто тупо боїшся набриднути, бо не розумієш, що насправді може означати мовчання тієї людини: зайнятість/небажання_тебе_чути/відсутність_можливості_відповісти/і т.д.т.п.? і зайвий раз просто стримуєш свої руки потягтись до телефону набрати номер чи смс, хоча від пеерживання може рвати на шматки...
ні, в матері терези я аж ніяк не записувалась, але що ж робити з таким, йо-ма-йо, характером? (людинолюбство в мені лише до певної міри) привчатися змовчувати, робити вигляд, шо ніц не відбувається, і тупо пофіг на усе все? бо просто боїшся набриднути людині зі своїм піклуванням...

я сьогодні вперше раділа дощу... раділа, мов мала дитина, що вперше його побачила. і дарма, що штани щойно випрані, що вони вимокли до нитки, можна викрутити з них цілу калюжу води, дарма що вони улюблені, дарма що ноги в не менш улюблених сірих капцях плавали, аж хлюпало ... усе те дарма-дарма-дарма... дарма, що гриміло, аж у вухах закладало, і що я тієї грози боюсь як чорт ладана, дарма, що в руках була улюблена зелена парасоля, враз захотілось її прибрати - підставила обличчя дощу... благодатно... чомусь в голову прийшла раптом мелодія "ламбади", і я її мимоволі наспівувала до самого дому. на серці стало так радісно, мовби страшенно від чогось полегшало, ніби камінь впав не тільки з душі, а й з голови ... стало так вільно... так, мовби плаваю в цих краплях, розгортаючи стьожки дощу руками, мовби він змиває з мене важких та сірий шар "моєї утоми" (назад до коцюбинського), того змученого стану, що плентається шлейфом за мною вже третій день, що окутує мене, мов саван, і не дає дихати, не дає думати, не дає відчувати себе повноцінно живою, тією, що радіє життю...

12.03.2008 р. близько опівночі Що дає мені слухання музики? Можливість перебувати в іншому вимірі, а, можливо, й у двох одночасно. Це як коли ніби слухаєш людину, а сама думаєш про своє і не береш участі в переживаннях, навіть не намагаєшся утнути, що тобі оповідають. Так само і з музикою: ти ніби тут, фізично ти у цьому вимірі, у цьому світі, а насправді розумом уже давно його покинула і відлетіла безтілесним духом у безмежний простір своїх думок. Ти механічно купуєш квиток, демонструєш кондуктору студік, переходиш дорогу, заходиш в універ, піднімаєшся сходами, доходиш до аудиторії і починаєш розуміти, що треба повертатись, виринати з-під теплої ковдри свого махрового всесвіту й спускатись з сьомої хмаринки-думки на колючу, мов стерня, бетонну підлогу аудиторії. І ти з нетерпінням чекаєш, шукаєш вільних хвилин, щоб можна було зануритись у прозору капсулу чи то пак сплести кокон із шовкових прозорих думок свого недоторканого світу, щоб заховати тонку, ще не зашкарублу, шкіру від мільярдів голок цього життя. Це можливість абстрагуватись, коли не можеш прийти додому, забитись у найдальший куток і накритись з головою кашеміровим покривалом.14.03.2008 р. близько шістнадцятої години в університетській столовціЦе так солодко – слухати музику саме у навушниках. Якби те ж саме лунало з динаміків, і це чули всі, це було б вже не солодко. Тоді б і твоя улюблена музика почала дратувати. А так ти відчуваєш, що знаходишся у своєму вимірі. Звуки створюють той невидимий футляр, у якому ти ховаєшся від інших: від тих дівчат, що регочуть за сусіднім столом, і тобі іноді здається, що регочуть з тебе, від того чоловіка, що їсть так, ніби у нього зараз усе це заберуть або через п'ять секунд має статись армагедон, а він хоче наїстись востаннє перед смертю. А тобі байдуже, ти у своєму світі, у тебе своя галактика, і менше за все хочеться, зустріти зараз когось із знайомих, бо доведеться висмикувати навушники, вітатися, відповідати на нікому не потрібні запитання про те, що ти тут робиш одна, куди йтимеш далі, яка сьогодні гидка погода. А тобі зараз хочеться побути самій! Залиште мене! Мені треба подумати! Моя голова вже перетворилась на сміттєзвалище думок, інформації, пліток, новин, переживань. Я стомилась! Я стомилась переживати! Але зупинитись не можу! Це сміттєзвалище не дає спокою. Воно вже перетворилось на чорну діру, від накиданого нового старе не згниває, воно просто опиняється десь далі, десь глибше і періодично дає про себе знати гнилим запахом давнини. І я прискаю освіжувачем із реклами, бажаючи знищити той ненависний запах, але він змішується із ароматом освіжувача і стає ще гидкішим, бо тепер той спогад забарвлений ще й новими переживаннями. І я не можу його знищити, бо він знаходиться так глибоко, його привалено такою кількістю нового сміття, що його просто не дістати. Він розкладається повільно, декілька десятків років, і щоразу смердить огидніше. А ще кажуть: "Час лікує!" Ніфіга!! Він лише зменшує біль, але не знищує його причину – спогад. Мабуть, це якийсь витончений, прихований мазохізм, бо саме тоді, коли ти заховуєшся у свій махровий всесвіт, з головою накриваєшся від усіх покривалом, саме тоді й починаєш відчувати цей огидний запах, до нього домішуються "аромати свіжоспеченого сміття", яке впало в черепну коробку не так давно – сьогодні, вчора або й тиждень тому – і в тебе погіршується настрій, зникає бажання щось робити, ти перетворюєшся на йкогось зомбі, який занурений увесь усередину себе, а якісь дії виконує за звичкою, автоматично. Але тобі байдуже, що подумають ті, що навколо. Ти їх не знаєш, вони – тебе. Тому тобі пофіг на їхню думку. Щось не подобається? Не мої проблеми! Мене влаштовує і мій погляд, і мої рухи, і поза людини, яка "втикає"!